Роздуми на 7-ий тиждень посту: четвер - неділя

ЧЕТВЕР

• Стихира

На вечері учеників годуючи і про

лукаву зраду знаючи, Юду виявив Ти; хоч і знав Ти, що він не покається, але хотів, щоб усі знали, що з волі Своєї Ти віддав Себе, щоб світ визволити від нечестивого; довготерпеливий, слава тобі. (Із «Сідалень» Утрені).

• ДУМКА

Стихира нагадує нам і вкотре наголошує на тім, що Христос, «хоч і знав», що Юда «не покається» у своїй зраді, все таки «з волі Своєї» віддав себе на смерть, «щоб світ визволити від нечестивого».

 Людина, що бажає жити будь-якою ціною, і яка, потопаючи, вхопиться й за гостре лезо бритви, усвідомлюючи, що може поважно поранити себе, ніяк не може сьогодні зрозуміти, як може хтось добровільно віддати своє життя за іншу людину. Така людина заради покращення свого життя готова знищити когось: жінка убиває своє дитя через аборт, щоб не мати «клопотів» у житті, або щоб могти продовжувати свою кар’єру, або... Це нормальна для неї поведінка. Конкурент знищує конкурента, необов’язково фізичною смертю, а також і так званою «моральною» смертю, щоб поширити свій бізнес та мати більші прибутки.

 Зупинімо нашу увагу сьогодні на «моральній» смерті, тобто на навмисному знеславленні доброго імені або репутації ближнього наклепами, обмовами, поширенням неправдивих лукавих відомостей про нього. Така смерть гірша за фізичну смерть. Вистрілений з гвинтівки патрон може завдати супротивнику негайної смерті, а «моральна» смерть - повільна і може тривати дуже довго, а то й навіть після смерті, доки успішно не повернути скривдженому його «доброго імені». Скільки-то людей судиться з наклепниками та тими, що ширять фальшиві відомості про них, щоб привернути собі сплямлену на мить добру репутацію. У кого добра репутація, значить ─ він «добрий». У кого погана репутація, значить ─ він «лихий». Юда наприклад, якщо повірити словам євангелиста Івана у Квітну неділю, мав репутацію злодія: «Юда, що мав Його зрадити, був злодій, носив калитку, і крав те, що люди до неї кидали». І таким Юда залишиться в історії людства: він злодій та зрадник. У нього залишилася, залишається та навіки залишиться погана репутація!

 Наклепник, наносячи «моральну» смерть своєму супротивнику, робить це, щоб мати з того користь для себе, отже, він егоїст і швидше чи пізніше сам упаде до тієї ями, яку підкопує під супротивником. Скільки шкоди можна нанести обмовлянням, ширенням фальшивих відомостей, непотрібно виявляючи навіть правдиву інформацію з минулого, що може бути шкідливою тій особі, проти якої вона звернена. Наречений покинув свою дівчину та вибрав собі другу. Перша підходить до своєї суперниці та наговорює фальшиву всячину на нареченого, в наслідок чого розбиває можливо добре підібрану пару. В одній місцевості діє дуже добрий війт, про якого ніхто не знає, що він колись сидів у в’язниці за скоєний злочин, що він спокутував і за який «відсидів»! Хтось довідується про те та оприлюднює цю інформацію, що призводить до недовіри до мера, на шкоду всім, бо він добре урядував. Прикладів – безліч! Скільки того «горло різницьких» наклепів в середині між колегами по роботі…

Наклеп, обмовляння, поширення неправдивих відомостей, що шкодять, є дуже тяжкими гріхами! Гріх тяжкий, бо може нанести непоправну шкоду, що може вкрай негативно відбитись не тільки на одній особі, але й на цілій його сім’ї, спільноті, організації. Скільки розлучених сімей через те, що один з подругів повірив у наклепи, не перевіривши їх правдомовність. Скільки людей, не витримавши тиску по знищенню їх доброї репутації, поповняють самогубство, бо в розпачі перед неможливістю спростувати наклепи! Скільки людей витрачають гроші по судах для повернення свого доброго імені.

 Очевидно, ми всі обурені тим, що таке може діятись на світі, але чи ми не так само робимо, коли зле говоримо про когось, так щоб про щось поговорити? Дуже часто, коли збираємось, «переходимо язиком» знайомих та незнайомих. Вистачає один крик, якийсь звук, щоб спричинити у горах снігову лавину! Вистачає бовкнути якусь фальшиву відомість про когось, щоб вона рознеслась усюди і втім переросла від звуку до гучного крику! Подумаймо добре раніш, ніж говорити зле про когось. Правда, нам буде пізніше жаль за сказане нами легковажне слово, але вже нанесено шкоду. Один мудрець у Греції повчав свого молодого ученика, який просив уроку про наклеп. Мудрець дав йому дві жмені пір’я і просив учня кинути пір’я в повітря. Учень зробив, що йому велів учитель, який пізніше сказав: «Пробуй позбирати знову пір’я!» ─ «Неможливо!» – «Так із наклепом! Раз пустиш, не відвернути його назад!»

• ПОСТАНОВА

Наклеп та обмова противляться любові християнина до ближнього:

Діти: Буду сьогодні говорити лише добре про моїх друзів.

Молодь: Сьогодні подумаю, чи у минулому не обмовляв я когось непотрібно та безневинно.

Дорослі: Перешкоджу моєму язику бути наклепницьким»!

П’ЯТНИЦЯ

• Стихира

Все творіння змінювалося від страху, бачачи Тебе на хресті розіп’ятим, Христе; сонце затьмарилось, і основи землі похитнулися: все спів страждало Сотворителю всього. Господи, що з волі Своєї ради нас страждання перетерпів, слава Тобі. (З «Стихир» Вечірні на «Господи,

взиваю…).

• ДУМКА

Стихира підказує нам цікаву думку, що смерть Христа не можна віднести лише до людини - Ісуса, як до живої істоти, але й до всієї природи, до всього космосу, бо «все творіння змінювалося від страху»: «сонце затьмарилося», «основи землі похитнулися»… Смерть нашого Спасителя на хресті торкається всього, що Він сотворив. Коли ми згадуємо історію спасіння людства, а втім історію всього Божого створіння, доходимо висновку, що з первородним гріхом над всім зависло прокляття: над людиною і всім світом зі своєю фауною та флорою. Христос своєю смертю все відкупив, все урятував, все повернув до первинного порядку! Не можна говорити про спасіння людини без мови про спасіння землі, природи та всього космосу.

 Щось подібне сталося під час Благовіщення, подія, що започаткувала історію спасіння людини та світу. У місті Лукка, у Північній Італії, в одній церкві висить на стіні барельєф, що прекрасно зображає те, що хочу передати. У лівій частині скульптури - Мати Божа навколішки, роздумує над тим, що Ангел Гавриїл їй щойно звістив: Бог вибрав її, щоб вона стала матір’ю Його Сина. Що надзвичайно цікаве, то обличчя Матері Божої, на якому чітко видніється сумнів, невпевненість… В горішній частині зображено Пресвяту Трійцю, ангелів, сонце, місяць, природу. На обличчі осіб Пресвятої Трійці майстерно зафіксовано очікування, яку відповідь подасть Марія: прийме материнство Христа чи ухилиться від нього. Однаково з іншими фігурами на барельєфі: сонце, місяць, ангели… Всі приймають участь в очікуванні відповіді Марії. Також й при народженні Христа радіють всі створіння: людина, ангели, зорі… Також і під хрестом всі у якийсь спосіб стають сопричасниками Христової трагедії: людина, сонце, земля, ніч…

 Христос казав, що коли Його «піднімуть», Він «всіх притягне до себе». І так сталось. Одним з перших «притягнених» був римський сотник св. Лонгін, який проколов своїм списом бік Христа. Потім розбійник, і, можливо, дехто інший навернувся, побачивши незвичайні природні явища, що діялися в наслідок смерті Христа. Поняття, що Христос своєю смертю повернув людині та природі і усьому, що у ній знаходиться, первинний їх порядок та сакральність є дуже цікавою реалією. Зрушення землі, затьмарення сонця, густа темрява в незвичну пору дня образно висловлює обурення природи за страшний злочин, що людина - оте сотворіння, якому було доручено від Бога піклуватись про неї - скоїла проти її Сотворителя. На початку історії людства, коли Адам та Єва жили у Раю, існувала повна злагода між природою та людиною: природа сама від себе видавала свої плоди і піклувалась про потреби людини. Після первородного гріха все змінилось на гірше, а на хресті і через нього вдалось все полагодити: людина стоїть під хрестом, що символізує природу - дерево, на якому висить Сотворитель всього. Христос своїм скривавленим та зраненим тілом поєднує знову в одне ціле людину та природу.

 Хочу наголосити на понятті єдності людини зі світом та всім космосом, наскільки вони походять від Бога, є одночасно очищеними через смерть та воскресіння Христові від гріха і є храмом Святого Духа, який дає життя усьому і над ним ширяє, просвічує і надихає. Саме тому людина і світ мусять спільно працювати для встановлення сакральності одного й іншого. 

Сьогодні ─ найсумніший день в історії людства, бо помер Христос! Будемо ходити за Плащаницею, зображенням мертвого Христа, і будемо співати «Благообразний Йосиф…», на колінах будемо підходити до Плащаниці та цілувати її… Як люди, ми приймаємо сумні риси в цей день, але чи треба бути справді сумними? Чи Страсну П’ятницю ми повинні вважати найсумнішим днем в історії людства, чи нам, як християнам, треба прийняти цей день і по-іншому? Людське вимагає свого: трауру, сліз, але не слід забувати, що цей день є одним з найсвітліших в історії спасіння, бо Христос помер, щоб ми могли воскреснути! Він помер, але Його смерть для нас – життя! Він помер, але Його смерть означає остаточне і невід’ємне наше спасіння! Правда, скажете, будемо радіти у День Воскресіння, але я кажу вам, що не було б Воскресіння без Христової Смерті. Одне суцільно пов’язане з другим. Приступаючи до Плащаниці, ми повинні б також радіти та проказувати пошепки щире: «Дякую Тобі, Христе, що Ти помер!» Дивні слова, але скільки у них істини! Ми дякуємо комусь, що Він добровільно пішов за нас на смерть!

Мене запросили одного разу на похорон до одного співбрата-салезіянини. Родина чинила похорон батька. Яким було моє здивування, коли наближаючись до хати, почув я веселу музику, а ще більшим було моє здивування, що не було ніякого трауру. На моє питання, чому стільки радості, отець мені відповів: «Тато дав двох синів у священики та троє доньок у монахині. Чи Бог заборонить йому переступити поріг Неба? Тато напевно в Небі, тоді чому нам сумувати! Радіймо!» Дивні слова, але також і тут не міг я заперечити такий хід мислення!

Однаково з смертю Христа. Не кажу тепер, щоб ми веселились, але радіти можна, бо своєю смертю Христос гарантував собі і нам Воскресіння: воскреснути може тільки той, хто помер! Сьогодні я пустивсь на тяжкий шлях роздумів, бо сьогодні тяжкий день для християн, хоч він мав би бути також й радісним днем! Тому, сумуймо й, водночас, радіймо, бо наближається Великдень!

• ПОСТАНОВА

Христова смерть повинна наповнити нас смутком та водночас і радістю.

Діти: Буду уважно хреститися перед Плащаницею та побожно її цілувати.

Молодь: Буду дякувати померлому Христові, що Він помер з любові до мене.

Дорослі: Христос буде для мене радістю, бо Він полюбив мене до смерті, смерті ж хресної!

СУБОТА

• Стихира

Господи, Боже мій, співи погребальні і пісню надгробну Тобі приношу, бо Ти погребінням своїм вхід до життя мені відкрив і смертю смерть і пекло умертвив. (З «Канона, Пісні 1» Єрусалимської Утрені).

• ДУМКА

Стихира чітко пояснює, що знятого з хреста Ісуса вже поховали, бо ми «співи погребальні і пісню надгробну» приносимо Йому. Нам людям неможливо подумати чи дізнатись, що сталось у гробі, як закрили вхід до нього великим каменем. Що Христос робив в отих сорок годин перед Своїм Воскресінням? Нам відомо, що Він, за словами Стихири «смертю смерть і пекло умертвив».

 Треба зізнатися, що смерть винесла світлу перемогу над Христом, коли Його схопили, мов розбійника, зв’язали, вели від первосвященика Каяфи, до римського губернатора Понтія Пилата, бичували, коронували терновим вінком, наклали на Нього хрест та розп’яли на хресті. От година смерті! В один момент, здавалося б, що смерть заволоділа Христом, поглумилась над Ним: «Ти володар та Творець усього, лежиш, немічний у гробі, бо я тебе умертвила!» Вона подібно це робить з нами, кожного разу коли ми відвертаємось від Христа нашими гріхами. Саме через гріх смерть тріумфує над нами. Тут не йдеться про тілесну смерть, бо нам не оминути її, як Христові не удалось утекти від неї. Ми говоримо про смерть душі. У стані гріха ми наче «мертві на ходу»! Доки ми не висповідаємося, доки не вибачимось перед Христом, ми так як Христос, лежатимемо у гробі. Гріх - це ніщо інше як погребення, положення до гробу. Коли нам не висповідатися, а кожного разу коли ми це робимо, ми долаємо смерть, ми будемо лежати у темному гробі навіки! Що за страхітлива думка!

 Нам якось легко бути християнином у церкві, головно під час Великого посту, але нажаль… лише у церкві! Ми божимось, що ми любимо Бога, Христа та Святого Духа, але… лише у церкві. Виходимо з церкви, де ми проголошували свою приналежність до Христа, а серед шуму та гуркоту реального світу ми здатні відцуратись всього того, що ми наобіцяли перед Богом! Виходить християнин з церкви, хтось штовхне його, а він давай матюкатись на всі боки і проти всіх! Прийде з церкви додому, сяде за стіл і з колегами сягає по не одну пляшку горілки, з наслідками, які всім відомі: сварка, бійка або, не дай Боже, і до ножів доходить. Ми отак – з церкви у гріб! Цікава реалія! Воліємо радше лежати у гробі, ніж ходити по Едемському саду з Богом.

 Смерть чигає на нас і ми ніколи не знаємо коли, де і як вона нас застане, але що ми зустрінемось з нею, це вже певна річ. Але так як вона не змогла полонити Христа назавжди, так само і нас не зможе тримати у своїх цупких обіймах навіки, якщо ми будемо поруч Христа. Він наше забороло, наша гарантія проти вічної смерті, вірної прислужниці диявола. Якщо ми будемо вірні Христові, то ми й пекло «умертвимо», як Христос це зробив!

 Але що сталося в тих сороках годинах Христа у гробі?

 Стихира нагадує нам, що Він «смертю смерть і пекло умертвив»! Правда, а що найважливіше для нас – він «вхід до життя нам відкрив»! Життя є антагоністом смерті, його найлютішим ворогом. Коли йдеться про наше тіло, що дочасне, життя ніколи не винесе остаточної перемоги над смертю. Тіло може тимчасово утекти від смерті якоюсь хірургічною операцією, якимись таблетками, але у вирішальній битві проти смерті фізична людина завжди зазнає від неї поразки. Але у нас є ще душа, яка характеризується вічністю, проти якої смерть, в значенні «кінця», ніколи не зможе дати собі ради. Душа, ─ помре вона у стані ласки Божої чи у тяжкому гріху, ─ буде жити навіки. Залежить від неї самої, однак, яку вона вічність обере собі. Земна смерть характеризується дочасними рисами, а душа – довічними. Дві відмінні та супротивні собі виміри, з котрих перша ніколи не зможе подолати другу.

 Подумаймо про нашу вічність: хочемо жити як справжні любителі життя чи ходити, як «смертні на ходу»? Хочемо ковтати свіже повітря чеснот та любові до Бога і ближнього чи лежати у смертному гробі? Хочемо з Христом переможно боротись проти смерті-гріха чи лежати зі смертю у вічному гробі-Пеклі?

 Подумаймо, люди, та приймімо життєдайне для себе рішення: бути навіки з Христом!

• ПОСТАНОВА

З Христом ми подолаємо будь-яку смерть!

Діти: Перед Господнім гробом проситиму входу до правдивого життя.

Молодь: Сьогодні виберу радше життя чеснот, ніж смерть-гріх.

Дорослі: Моїми добрими ділами я сьогодні сам відкочу камінь від Господнього гробу.

__________________ 

 При некомерційному використанні матеріалу (навіть частковому) посилання на джерело інформації обов'язкове. Його використання у комерційних цілях - лише з дозволу адміністрації сайту.

о.Євген Небесняк СДБ