Історія Греко-Католицької Церкви в Україні

• Навернення України і тертя між Сходом і Заходом
• Унія з Римом 1596 року та розкол України на Схід і Захід
• Польське та Австро-Угорське панування в Україні
• Насліддя тоталітаризму - Україна у 20 столітті

Україна має багатолітню християнську історію, яка бере свій початок ще у Х столітті. Сьогодні в Україні є більше 22000 релігійних громад майже 80 різних християнських напрямків. І хоча радянська атеїстична пропагадна в цілому не була успішною, багато українців сьогодні не є вірними жодної із Церков, що спричинено духовною порожнечою, яку залишив після себе більшовицький режим у Східній Європі.

Навернення України і тертя між Сходом і Заходом

У 988 році князь Володимир Великий запровадив християнство в його східному (візантійсько-слов'янському) обряді як державну релігію Київської Русі. Це сталося перед тим, як великий церковний розкол 1054 року розділив християнський Схід і Захід. Київська Церква успадкувала традиції візантійського Сходу і була частиною Константинопольського патріархату. Проте, ця Церква також залишалася у повній сопричасній єдності із латинським Заходом і його патріархом - Папою Римським.

Незважаючи на те, що між Константинополем та Римом існували суперечки, київські єрархи намагалися зберегти християнську єдність. Посланці з Русі брали участь у соборах західної Церкви в Ліоні (1245) та Констанці (1418). Сам київський митрополит Ісидор був одним із ініціаторів Флорентійської унії (1439).

Поки Київська митрополія працювала на відновлення єдності, на північ від Києва, у Москві, виникла нова митрополія. Московська Церква відмовилась визнати Флорентійську унію і відокремилась від давньої митрополії в Києві, проголосивши свою афтокефалію (самоврядування) у 1448 році. У 1589 році, скориставшись занепадом грецького православ'я та Константинополя під турецьким пануванням, Церква у Москві здобула статус патріархату.

Римська унія 1596 року та розкол України на Схід-Захід

Київській Церкві був кинений виклик з боку протестантської Реформації та посттридентійського католицизму. Водночас вона переживала серйозну внутрішню кризу. І Синод приймає рішення перейти під юрисдикцію Римського престолу, забезпечивши при цьому збереження традиційної східної обрядовості та власної Церковної і етно-культурної самобутності. Таку модель Церковної єдності було утверджено на соборі 1596 року в Бересті, від якого й починається інституційне існування Греко-Католицької Церкви в Україні.

Однак частина єрархів та вірних Київської митрополії наполягала на дотриманні канонічної приналежності до Константинопольського патріархату. Внаслідок внутрішнього розколу центральна та східна частина України перейшла під "високу руку єдиновірного московського правителя" у 1654 р. Невдовзі й православна Київська митрополія була підпорядкована Московському патріархатові (1686). З розвитком російської імперії посилювались і репресії проти греко-католиків та їх насильницьке навернення на одержавлене російське православ'я (1772, 1795, 1839, 1876).

Православне духовенство і миряни України були незадоволені тісною пов'язаністю Російської Православної Церкви з імперською владою та з великоросійськими національними інтересами. Це призвело до зародження "українофільської" течії, яка після російської революції 1917 року переросла в організований рух за авфтокефалію українського православ'я, проте спроби її проголошення у 1920-х і 1940-х роках натрапили на рішучий спротив та репресії з боку радянської влади.

Польське та Австро-Угорське панування на заході України

На час проведення Берестейського собору територія всієї України входила до складу Польсько-Литовської держави. У західній частині України, яка і надалі залишалась у складі Речі Посполитої, Церква була найголовнішим чинником збереження культурно-релігійної самобутності українського населення. З переходом західноукраїнських земель до складу Австрійської держави греко-католицька єрархія здобула всебічну підтримку і покровительство уряду габсбурзької монархії.

На порозі ХХ століття Греко-Католицька Церква в Галичині удостоїлася визначної постаті митрополита Андрея Шептицького (1901-1944). Його духовне правління припало на тривожні часи двох світових війн та семиразової зміни політичних режимів, зокрема радянського і нацистського. Його наполеглива душпастирська праця, захист національних і соціальних прав народу, харитативна діяльність, екуменічні зусилля зробили Церкву впливовою суспільною інституцією Західної України.

Тоталітарна спадщина - Україна у ХХ столітті

Більш безпосереднім чинником, що впливає на розвиток релігійного життя в сучасній Україні, є трагедія двадцятого століття - епохи терору та насилля. За приблизними оцінками, в Україні двадцятого століття насильницькою смертю загинуло близько 17 мільйонів людей. Особливо трагічним є те, що ці жертви були породжені не лише війнами та конфліктами, а й химерними ідеями перебудови світу.

Боротьба з релігією була державною ідеологією, для утвердження якої не шкодували зусиль. Храми руйнували, палили, профанували; священиків і вірних православних і католиків, представників інших релігій розстрілювали, арештовували і депортовували в сибірські гулаги. Цілі Церкви переслідувалися, їх заганяли у підпілля і повністю знищували (як от Українську Автокефальну Православну Церкву на початку 30-х років, чи Українську Греко-Католицьку Церкву 1946 році у Галичині та 1949 р. на Закарпатті). Від Римо-Католицької Церкви і Протестантських Церков залишилась лише жменька Церковних спільнот, які підлягали строгому контролю.

Навіть діяльність Російської Православної Церкви (яка функціонувала як державна Церква) була сильно обмеженою. Окрім того вона страждала через проникнення в її ряди радянських спецслужб. У суспільстві прогресувала бездуховність та поглиблювалась деморалізація.

Криза радянської влади у 80-х роках зупинила процес придушення Церков. У 1989 році вийшла з підпілля заборонена режимом Українська Греко-Католицька Церква, були створені громади Української Автокефальної Православної Церкави. Проголошення незалежності України в 1991 році створило для діяльності усіх Церков на її території новий державно-політичний контекст.

Більше 97% зареєстрованих на сьогодні релігійних громад в Україні є християнськими. Приблизно половина з них є православної традиції. Решту приблизно порівну поділяють католики та протестанти. За офіційною термінологією до категорії "традиційних Церков" належать три основні суб'єкти православної юрисдикції та Українська Греко-Католицька Церква.

У XXI столітті в Україні проживають також представники юдаїзму, мусульманства та інших віровизнань.

В Україні існують три основні суб'єкти православної юрисдикції:

• Українська Православна Церква - Московський Патріархат (УПЦ-МП) має 9049 громад, більшість із яких діє у центральних та південно-східних районах України.
• Українська Православна Церква - Київський Патріархат (УПЦ КП) має 2781 громаду, з яких приблизно третина функціонує у центральних і близько 10 % -- у південно-східних районах України.
• Українська Автокефальна Православна Церква (УАПЦ) має 1015 громад, з яких близько 80 % функціонує на заході України.

Сьогодні в Україні представлено дві католицькі Церкви:

• Українська Греко-Католицька Церква (УГКЦ) має 3317 громад, переважна більшість з яких діє на заході України.
• Римо-Католицька Церква (РКЦ) має 807 громад, з яких більша частина функціонує у центральних районах.

В Україні представлені також "дохалкедонські" Церкви - Вірменська Апостольська Церква

Частина вірних належить до протестантських Церков та Церковних спільнот інших релігійних вірувань, зокрема нетрадиційних та новітніх релігійних рухів. Кількість цих громад та вірних динамічно зростає.