7 січня 2016 року

Різдво Господа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа.

• Короткий життєпис святого дня
• Рядовий Апостол
• Рядове Євангеліє
• Оповідання для роздумів
• Прохання про молитву

Різдво Господа нашого Ісуса Христа

Народження Ісуса Христа, Який є Спасителем світу, найважливіша епохальна подія в історії людства. Початки християнства були дуже важкі. Жорстокі переслідування християн з боку римлян та юдеїв не дозволяли їм будувати храми чи організовувати релігійне і літургійне життя. Щойно в IV ст., коли християнство було легалізовано, вірні могли це зробити. В той час християни почали творити свої свята. Різдво і Великдень, без сумніву, є найдавнішими празниками, які в той чи інший спосіб відзначалися ще під час переслідування, а з початку IV ст. вже і урочисто.

У Римській імперії на початку зими відзначався згідно з поганськими звичаями празник Непереможного Сонця. Відомо, що з 22 по 24 грудня день є найкоротший, а вже з дня 25 грудня починає збільшуватись. Погани називали це днем Непереможного Сонця і влаштовували сатурналії (урочисті святкування). Коли християни вийшли на свободу, то хотіли усунути це поганське свято, назвавши Христа Господа Сонцем правди. Вони почали святкувати народження Ісуса Христа у день Переможного Сонця, щоб таким чином витіснити культ поганських божків і віддати шану Христу новонародженому, Спасителеві світу, Сонцю правди.

Тому і в тропарі цього празника споминається поклін Христу, Сонцю правди. Першими, які поклонилися Йому, були пастухи і три царі з далекого Сходу, про яких іде мова у Євангелії. У своєму посланні до галатів св. апостол Павло наголошує на ролі новонародженого Месії, Який прийшов визволити з рабства усіх людей, даючи їм нагоду стати дітьми Божими і спадкоємцями царства Небесного. Празник Різдва Христового триває цілий тиждень, а перші три дні для християн Східної Церкви є святковими.

Послання ап. Павла до Галатів 4, 4-7

Браття, коли скінчився час, Бог послав Сина Свого, що народився від жінки, народився під законом, щоб відкупити тих, які під законом, щоб ми прийняли усиновлення. А що ви сини, Бог послав у ваші серця Духа Сина Свого, Який взиває: Авва - Отче! Тому ти вже не раб, а син; а коли син, то спадкоємець Божий через Ісуса Христа.

Євангеліє від Матея 2, 1-12

Коли Ісус народився у Вифлеємі Юдейськім, за днів Ірода царя, ото мудреці зі Сходу прийшли в Єрусалим, кажучи: Де є роджений цар юдейський? Бо ми виділи звізду Його на сході, і прийшли поклонитися Йому. І почувши це, Ірод цар стривожився, і ввесь Єрусалим з ним. І зібравши всіх первосвящеників і книжників людських, випитував від них, де Христос має народитися. А вони сказали йому: У Вифлеємі Юдейськім; бо так було написано пророком: І ти, Вифлеєме, земле Юдова, нічим не менший єси між владиками Юдовими, бо з тебе вийде вождь, що пастиме люди Мої Ізраїля. Тоді Ірод тайкома призвав мудреців і випитував від них про час явленої звізди. І, пославши їх у Ви-флеєм, сказав: Ідіть і розпитайте совісно про дитя; і як знайдете, звістіть мені, щоб і я пішов поклонитися Йому. А вони, вислухавши царя, пішли. І ось звізда, яку вони бачили на сході, ішла перед ними, аж поки прийшла і стала вгорі, де було дитя. А побачивши звізду, зраділи радістю великою вельми. І прийшовши в храмину, побачили дитя з Марією, матір'ю Його, і, впавши, поклонилися Йому; і відкривши скарби свої, принесли Йому дари: золото, і ладан, і смирну. І прийнявши вістку у сні не повернутись до Ірода, іншою путтю відійшли у край свій.

Щит сили

Усі це заперечували, але Роберта була впевнена: під сходами її дому жила потвора. Вона мала жахливе тіло темного кольору, бороду й розкуйовджене волосся, вкрите шаром бруду й павутини. Коли дівчинка проходила біля сходів, чітко чула дихання потвори та її грізне гарчання. Роберта йшла швидко й завжди старалася триматися поблизу мами. А та зазвичай робила їй зауваження:
– Не крутися цілий час коло мене!
Дівчинка розповіла про потвору мамі, але та не повірила. Ніхто з дорослих не вірив, що потвора існує.
А потвора ця була дуже спритна. Коли хтось із дорослих вмикав світло й, сміючись, казав Роберті: “Бачиш, дурненька, що тут нікого немає?”, – потвора ховалася в якусь шпарину, відому тільки їй, і ніхто не міг її побачити. А коли ввечері дівчинка, йдучи спати, підіймалася сходами нагору, потвора просувала між сходинками довгі й гострі, як леза ножів, кігті й намагалася зачепити ними дівчинку. Їй вдалося це зробити з дідусем, який два місяці тому впав зі сходів і мало не зламав собі ногу. Казали, що то старість… Але Роберта чудово знала, що то була витівка потвори.
Вкрита пилом потвора з-під сходів не була єдиною потворою в помешканні. Ще існувала закривавлена істота з піною на вустах, яка переслідувала дівчинку ві сні. Коли дівчинка прокидалася, ця істота ховалася за фіранками або в шафі. Тоді Роберта вставала й бігла до кімнати мами й тата.
А ще була чорна змія. Вона вповзала до кімнати крізь шпарину під дверима, коли мама, поцілувавши дівчинку й сказавши їй “на добраніч”, виходила. Змія ховалася під ліжко й чекала. Серце Роберти шалено билося, коли змія заповзала під ліжко або повзла за мамою аж до її кімнати. Мама й тато не знали про неї і спокійно собі спали. А отже, якогось дня змія може їх з’їсти. І тоді Роберта залишиться сама…
Протягом дня змія спала в найнижчій шухляді шафи. Дівчинка добре знала, що вона там є. От тільки мама вдавала, що їй байдуже до цього.
Часом навіть ляльки (а Роберта мала їх десять!) лякали її. Всі вони мали непорушний гнівливий погляд, немов божевільні. Теоретично вони мали б бути немовлятами, але очі зраджували їх. Немовлята так не дивляться. Дівчинці завжди здавалося, що вони хочуть їй за щось відімстити.
Роберта була милою й розумною дівчинкою. Вона дуже любила ходити до школи, переглядати книжки, мандрувати в уяві, використовуючи малюнки й слова, записувати думки, які спадали їй на гадку, підбирати рими до слів, наприклад, дід-лід-глід. І розв’язувати математичні задачі.
Однак від якогось часу Роберта в школі теж почала помічати неприємні й тривожні речі: шкільна прибиральниця, здається, була чарівницею! Одного разу прибиральниця вийшла з кімнатки, де зберігалися мітли, з торбиною в руці. Вона глянула на Роберту чорними очима, сягнула рукою до торби й вийняла чудове, червоне яблуко. Усміхаючись, простягнула руку з яблуком до дівчинки.
– Візьми, Роберто, воно дуже смачне й запашне! Це яблуко ліпше від усіх тих купованих солодощів, які так сильно кришаться.
Але Роберта не дала себе ошукати, адже знала всі казки про злих чарівниць, які отруювали бідних принцес і беззахисних дівчаток. Вона швидко втекла й цілий ранок не відходила від Марії Ґлорії, своєї улюбленої вчительки.
Так само й дорога з дому до школи була для Роберти чималою проблемою. Все було добре аж до скверика (близько дванадцяти лип, пісочниця для дітей і дві гойдалки), який з’єднував вулиці, що вели до її дому. Її шлях пролягав через скверик. На лавках зазвичай сиділи люди, яким не надто можна було довіряти: жінка з песиком, кілька пенсіонерів, які читали газети, та якась старенька з торбою. Всі вдавали, що не цікавляться дівчинкою й навіть не дивляться на неї. Але Роберта чудово знала, що за нею спостерігають. Та найстрашніше, що в сквері сидів він. Було зрозуміло, що це – бандит, наркоман, викрадач дітей. Він мав довге волосся, бліде обличчя й майже завжди був одягнутий у чорну шкіряну куртку. Інші підозрілі відвідувачі скверика змінювалися, а він був там завжди. І саме тоді, коли Роберта поверталася зі школи. Не варто було розповідати про це мамі й татові. Адже вони сказали б:
– Це найспокійніший район у цілому місті.
Дівчинка придумала безвідмовну тактику. Коли доходила до скверика, зупинялася, набирала повні легені повітря, а потім швидко бігла, часто навіть із заплющеними очима.
Це її рятувало, але одного дня сталося дещо несподіване й страшне.
Роберта затрималася, й скверик уже поринув у темряву. Було холодно, а на лавці сидів лише він – Чорний Бандит. Дівчинка заплющила очі й побігла.
– Ей, привіт!
Дві сильні руки зупинили її. Дівчинка наткнулася на нього, і Чорний Бандит її ухопив. Вона так налякалася, що навіть не могла кричати. Розплющила очі й тут сталося щось неймовірне: в Чорного Бандита було симпатичне обличчя, й він дивився на неї, добродушно усміхаючись. Тепер, коли побачила його зблизька, він зовсім не здавався їй злим, а навіть навпаки… Роберта була здивована.
– Бачу тебе тут щодня. Завжди починаєш бігти, коли доходиш до цього місця.
Дівчинка кивнула головою.
– Можу закластися, що знаю, чому ти так робиш. Ти боїшся!
Роберта знову кивнула.
– Від цього є дуже прості ліки, – продовжував Чорний Бандит. – Мусиш зробити собі щит сили. Що це таке? Поглянь, – Чорний Бандит відкрив велику течку, що стояла біля лавки.
Досі Роберта ніколи її не помічала. У течці було багато ескізів, кольорових малюнків, гарних ілюстрацій.
– Це моя робота… Я малюю ілюстрації до книжок, – сказав юнак, переглядаючи вміст течки. – О, є!
Він узяв у руки шматок картону, сів на лавку й просто перед здивованою дівчинкою намалював коло, вирізав його ножицями й почав розмальовувати кольоровими олівцями.
– Назви мені твої страхи, – сказав Чорний Бандит.
Роберта почала називати: вкрита пилом потвора… змія… злі ляльки… прибиральниця… Швидкими рухами Бандит намалював цих потвор на щиті, а потім сказав:
– Завжди носи цей щит зі собою. Жодна з цих бридких потвор більше ніколи тебе не скривдить. Побачиш!
Роберта притисла щит із картону до грудей і побігла додому. Забула навіть сказати “дякую”, лише прошепотіла:
– Бувай.
Тільки-но опинилася вдома, захотіла випробувати щит. Побігла до кімнати й, міцно тримаючи щит, відчинила шафу. Змія зникла, на її місці залишився лише вовняний шарф дідуся.
– Працює, – подумала Роберта й, тримаючи щит, пішла під сходи. – Бридка потворо, тепер нас двоє: я і щит!

Бруно Ферреpо, "Золоті вікна", Свічадо, 2008