6 січня 2015 року

Навечір'я Різдва Христового (Строгий піст).
Св. препмуч. Євгенії.
(Літургія св. Василія Великого).

• Короткий життєпис святого дня
• Рядовий Апостол
• Рядове Євангеліє
• Оповідання для роздумів
• Прохання про молитву

Навечір'я Різдва Христового

У цей день християни молитвою і строгим постом готуються до великого празника Різдва Христового. У храмах відправляються Великі (Царські) Часи і Вечірня з Божественною Літургією св. Василія Великого. Після Великого Повечір'я з Литією вірні, співаючи коляди, спішать додому, де всією родиною збираються на Святу вечерю з 12 традиційних пісних страв.

Свята Євгенія

Свята Євгенія вступила в юному віці до монастиря, де працею, молитвою і постом прославляла Бога. Господь нагородив Свою вірну слугиню мученицьким вінцем, який вона отримала в Римі 257 року. Поховали Євгенію на цвинтарі Апроніяна, де згодом на її честь збудували церкву.

Послання ап. Павла до Євреїв 1, 1-12

Багато разів і багатьма способами говорив Бог колись до батьків наших через пророків. За останніх же оцих днів Він говорив до нас через Сина, Якого зробив спадкоємцем усього і Яким віки сотворив. Він є відблиск Його слави, образ Його істоти, підтримуючи все Своїм могутнім словом, здійснив очищення гріхів і сів праворуч величі на вишині; ставши від ангелів остільки вищим, оскільки успадкував визначніше від них ім'я. Кому бо з ангелів він коли мовив: Ти мій Син, Я сьогодні родив Тебе? І ще: Я буду Йому за Отця, а Він буде Мені за Сина? Коли ж знов уводив Первородного у світ, то каже: Нехай поклоняться Йому всі ангели Божі. А щодо ангелів мовить: Той, хто чинить вітри Своїми вісниками, а полум'я вогненне Своїми слугами. А до Сина: Престол Твій, Боже, віковічний, і жезл правоти, жезл Твого царства. Ти полюбив справедливість і зненавидів беззаконня, тому помазав Тебе, Боже, Бог Твій єлеєм радости понад Твоїх співучасників. І: Ти, Господи, на початку заснував землю і небеса -діло рук Твоїх. Вони зникнуть, Ти ж перебуваєш; усі, мов одежа, постаріються. Ти їх, неначе одежу, згорнеш, і вони, немов одежа, зміняться. Ти ж Той Самий, і літа Твої не скінчаться.

Євангеліє від Луки 2, 1-20

В ті дні вийшов наказ від кесаря Августа переписати всю вселенну. Це був перший перепис, коли Сирією правив Киріній. І всі йшли записатися — кожний у своє місто. Пішов також і Йосиф з Галилеї, з міста Назарету, в Юдею, в місто Давида, що зветься Вифлеєм, бо він походив з дому й роду Давида, щоб записатися з Марією, зарученою своєю, що була вагітна. Коли вони були там, настав їй час родити, і вона породила свого сина первородного, сповила Його та положила в ясла, бо не було їм місця в заїзді. Були ж у тій стороні пастирі, що перебували в чистім полі та вночі стояли на сторожі коло своїх отар. Аж ось ангел Господній з'явився їм, слава Господня їх осіяла, і великий страх огорнув їх. Ангел сказав їм: Не бійтеся, бо звіщаю вам велику радість, що буде радістю всього народу: Нині народився у місті Давидовім Спаситель — Христос Господь. І ось вам знак: ви знайдете дитя сповите, що лежатиме в яслах. І вмить пристала до ангела велика сила небесного війська, що хвалила Бога, кажучи: Слава на висотах Богу, і на землі мир, людям благовоління. І коли ангели знялись від них на небо, пастирі один до одного заговорили: Ходім лишень до Вифлеєму та подивімся на те, що Господь об'явив нам. Пішли вони поспішно і знайшли Марію, Йосифа і дитятко, що лежало в яслах. Побачивши Його, вони розповіли, що їм було сказано про це хлоп'ятко; і всі, хто чув їх, дивувались тому, що пастирі їм оповідали. Марія ж пильно зберігала все це, роздумуючи в своїм серці. А пастирі вернулися, прославляючи і хвалячи Бога за все, що чули й бачили, так як їм було сказано.

Гілка-бунтарка

Каштан розпростер свою крону над частиною міського саду. Там стояли дві лавки, а поруч була пісочниця для дітей.
Дерево щедро дарувало всім свою тінь, а восени – смачні каштани, які дарували радість дітям, бездомним і одній мишачій родині. Вона мешкала між корінням великої магнолії, що росла неподалік. Усі мешканці міста дуже любили дерево.
– Це справді прекрасне дерево, – казали вони.
Бабусі сідали на лавку в тіні дерева й, плетучи на спицях светри, говорили:
– Це благословенне дерево!
Діти вилазили на нього, чіпляючись за шорсткий стовбур. Закохані видряпували на його корі свої імена і дату: «Іван і Марійка, 5 липня 1980 р.»
На цьому великому дереві жили три родини щиглів, дві родини горлиць і навіть одна сорока. Дерево було справді щасливе. Відчувало, що робить те, для чого було створене – служити іншим. Воно тішилося, коли збирали його плоди. Відчувало щастя, коли могло дарувати комусь свою тінь. Урешті, жертвувало собою, щоб стати меблями, папером або кількома годинами тепла.
Однак не всі поділяли радість дерева. Якщо б хтось добре прислухався, то почув би серед похвал, адресованих дереву, також і голос протесту:
– Досить уже! Це несправедливо! Для нього все, а для мене нічого!
Так жалілася одна з гілок. Ця чудова гілка, яка росла праворуч угорі, зі злістю трясла листям:
– Дерево, завжди лише дерево! Але ж це я все роблю, ношу листя, плоди в колючій шкаралупі, дбаю про те, щоб достигали каштани. Якби ж я могла хоч трохи відпочити. А коли опадає листя, я, оголена, змушена трястися від холоду на морозі, під подувами вітру, в дощ і в снігопад…
Гілка була дуже люта. Марно дерево намагалося її заспокоїти, закликаючи бути терплячою й ставитися до всього з розумінням:
– Ти дуже важлива для мене, доню. Ти – чудова гілка, сильна й сповнена життя. Люблю тебе так само, як інші гілки. Похвали, якими нагороджують мене, стосуються й тебе, й усіх твоїх сестер. Чим я було б без вас?
Але гілка вперто продовжувала верещати й вигукувати слова, яких ліпше не повторювати.
Бідне дерево дуже зажурилося. І мало чого.
Гілка-бунтарка спланувала втечу. Піде собі геть, покине дерево й житиме самостійно.
– Я їм покажу! Прекрасно житиму сама. Врешті-решт, що мені дає дерево? Досить уже поривів вітру й бабусь на лавочках!
Одного березневого дня вітер-жартівник забавлявся, кружляючи навколо дерева. Гілка вирішила, що настав відповідний момент.
– Вітре, допоможи мені, – промовила, вдаючи дуже покірну, хоча ніколи не була такою.
– Як? Адже ви, гілки, зазвичай ненавидите мене, – дмухнув вітер.
– Відірви мене від дерева! – попросила гілка.
– Ти з глузду з’їхала? Хочеш, щоб я понищив це прекрасне дерево?
Вітер був вражений.
– Не вагайся! Відірви мене, – рішуче наказала гілка.
– Ну, що ж. Якщо таке твоє бажання… У-у-у, – просвистів вітер. І почав щораз швидше кружляти навколо гілки. Хитав нею з такою силою, що врешті вона зі страшним тріскотом відламалася від стовбура.
– Ура! Лечу! – вигукнула гілка, яку підхопив вітер і поніс аж за паркан саду. – Нарешті я вільна! Тепер починається моє життя!
Гілка сміялася й тішилася. Навіть сльози, які поволі стікали з рани дерева, не зворушили її.
Підхоплена вітром, який дув щосили, полетіла аж за ріку й приземлилася на зеленому узбіччі дороги.
– Тепер я усе вирішую, – подумала вона, зручніше влягаючись на траві. – Спати буду стільки, скільки захочу, робитиму те, що мені подобається. Більше не залежатиму від гидкого і шорсткого стовбура.
Раптом її полоскотала мурашка, отож гілка спробувала позбутися комахи так, як це робила, коли була частиною дерева, але не змогла. Її охопило якесь дивне оціпеніння. Навіть не могла легко дихати. Через кілька годин почало в’янути її листя. Сік, який постійно постачало їй дерево, почав закінчуватися.
З жахом гілка помітила, що починає всихати. Подумала про дерево й зрозуміла, що без нього помре. Та було вже запізно. Хотіла заплакати, але не змогла, бо тепер була лише ні для чого непридатною, сухою гілкою.

Бруно Ферреpо, "Золоті вікна", Свічадо, 2008