8 січня 2016 року

Собор Пресвятої Богородиці.
Св. свящмуч. Євтимія, єп. Сардійського.

• Короткий життєпис святого дня
• Рядовий Апостол
• Рядове Євангеліє
• Оповідання для роздумів
• Прохання про молитву

Собор Пресвятої Богородиці

У другий день Різдвяних свят ми віддаємо честь і поклін Пресвятій Діві Марії, Матері Божого Сина, якого Вона народила для спасіння наших душ. Марія піклувалася і виховувала Його для нас, щоб Він жертвою свого життя на хресті проклав усім нам дорогу до небесної слави й вічного щастя. З якою радістю повинні ми спільно й одностайно прославляти Пресвяту Богородицю, що колись на землі народила Спасителя наших душ, а тепер, як наша Небесна Мати й Цариця, молиться і заступається за нас!

Разом з Пресвятою Богородицею прославляємо сьогодні і св. Йосифа, її праведного Обручника й опікуна.

У Євангелії від Матея йде мова про втечу Пресвятої Родини до Єгипту і її щасливе повернення до Назарету. Цей празник наголошує на жертвенності й готовності св. Йосифа і Діви Марії все вчинити, щоб виконати Божий задум, і ставить їх усім християнам за приклад, як за Божу справу треба бути готовим йти на край світу, забуваючи про себе.

У тропарі празника св. Йосифа названо верховним Покровителем Церкви Христової. У кондаку празника Церква нагадує вірним, що відважний Йосиф, втікаючи з Пресвятою Богородицею і Дитятком Ісусом до Єгипту, оминув Іродового меча. Отож, просімо, щоб він нас, переслідуваних сатаною, які скитаємося пустинею цього життя, рятував від сатанинських підступів і захоронив од вічної погибелі.

Святий Євтимій

Святий cвященномученик Євтимій, єпископ Сардійський, в період царювання візантійського імператора Костянтина Багрянородного (780 - 797) і імператриці Ірини (797 - 802) за своє добродійне життя був вибраний єпископом Сардійським і був присутній на VII Вселенському Соборі (787), на якому викривав іконоборчу єресь. Коли ж запанував іконоборець Никифор I (802 - 811), Євтимія разом з іншими православними ієрархами заслали на острів Паталарею. Відтак святий мученик був жорстоко побитий: його розтягнули на чотирьох стовпах і били воловими жилами. Через декілька днів після тортур святий Євтимій помер.

Послання ап. Павла до Євреїв 2, 11-18

Браття, Той, хто освячує, і ті, що освячуються, всі від одного. Тому Він не соромиться називати їх братами, коли каже: Я звіщу ім'я Твоє братам Моїм, хвалитиму Тебе серед громади. І знову: Буду надіятись на Нього. Та: Ось Я і діти, що їх Бог дав мені. А що діти були учасниками тіла й крови, то й Він подібно участь у тому брав, щоб смертю знищити того, хто мав владу смерти, тобто диявола, і визволити тих, яких страх смерти все життя тримав у рабстві. Бо не від ангелів прийняв Він на Себе, а від потомства Авраама. Тому Він мусів бути в усьому подібний до братів, щоб стати милосердним та вірним первосвящеником у справах Божих на спокутування гріхів народу. Тому, отже, що Він страждав і сам був випробуваний, Він може допомогти тим, що проходять через пробу.

Євангеліє від Матея 2, 13-23

Коли відійшли мудреці, то ангел Господень у сні явився Йосифові, кажучи: Встань, візьми дитя і матір Його, і втікай в Єгипет, і будь там, поки скажу тобі, бо Ірод хоче шукати дитя, щоб погубити Його. А він, вставши, взяв дитя та матір Його вночі і відійшов у Єгипет. І був там до смерти Іродової, щоб збулося сказане від Господа пророком, що говорив: 3 Єгипту визвав Я Сина Мого. Тоді Ірод, побачивши, що був поруганий волхвами, розгнівався дуже і післав повбивати всіх дітей, що були у Вифлеємі і всіх околицях його, від двох років і нижче, згідно з часом, про який докладно розпитав у мудреців. Тоді збулося сказане Єремією пророком, що говорить: Голос в Рамі чути було, плач і ридання і голосіння велике. Рахиль — оплакуюча дітей своїх: і не хотіла утішитися, бо їх немає. І коли помер Ірод, то ангел Господень у сні явився Йосифові в Єгипті, кажучи: Встань, візьми дитя і матір Його і йди в землю Ізраїлеву, бо вимерли ті, що шукали душі дитяти. А він, вставши, взяв дитя і матір Його і прийшов в землю Ізраїлеву. Та почувши, що Архилай царює в Юдеї замість Ірода, батька свого, побоявся туди йти, а прийнявши вість у сні, відійшов в сторони галилейські.

Три камені

Щоби хлопця з племені Великої Рівнини визнали справжнім чоловіком, йому треба було пішки подолати страшну кам’янисту спалену сонцем Пустелю Мааґ і дістатися аж до Гір Сонця. Звідти треба було принести дивну червону квітку, яка росла лише там. Щороку багато юнаків пробували зробити це. Однак уже віддавна ніхто не міг принести червоної квітки. Адже треба було здолати великі перешкоди й труднощі. Пустеля Мааґ оточувала Гори Сонця зі всіх боків і простягалася на багато миль. Посеред пустелі не було ні оаз, ані криниць. Раптові піщані бурі, які нищили все на своєму шляху, несподівано вихором налітали на невдах, що відважилися вирушити в цю небезпечну мандрівку. Ночі там були дуже холодними, а дні – спекотними.
Юнаки з Великої Рівнини могли сподіватися лише на щастя. Навіть на тих, які дійшли до Гір Сонця, чекали небезпеки. На схилах гір жило дике плем’я розбійників, які хапали хлопців і продавали їх багатим купцям із морського узбережжя. Тому майже всі юнаки, які вирушали в дорогу, через кілька днів поверталися переможені, не досягнувши мети. Були й такі, які ніколи не поверталися й не було відомо, що з ними трапилося.
Так само й для Омара, сина слюсаря, настав час довести, що він став чоловіком. Отож він теж почав готуватися до мандрівки Пустелею Мааґ.
Упродовж двох років він заощаджував, щоби купити собі коня. Але коні дорогі. Отож зміг придбати лише молодого ослика, впертого й вередливого, однак на вигляд відважного й міцного. Омар назвав його Переможцем, бо дуже надіявся здолати пустелю.
Инші юнаки його віку могли собі дозволити купити кращих скакунів. Були й такі, які мали намір вирушити в пустелю з двома чи трьома конями, верблюдами, мулами й навіть кількома слугами.
Проте Омар не знеохотився. Він погладив по голові Переможця, який пирхав і ворушив довгими вухами. Юнак старанно готувався до мандрівки: взяв баклаги на воду й запас харчів для себе й свого ослика.
Одного вечора, коли сонце вже хилилося до горизонту, але ще розпікало пустелю, а маси повітря над землею, здавалося б, тремтіли, юнаки вирушили в дорогу. Коні й верблюди здійняли хмари куряви. Батьки й родичі махали руками, прощаючись зі своїми улюбленими дітьми й бажаючи їм щастя. Деякі матері потайки витирали сльози.
Омар вигукнув:
– Вйо, Переможцю!
Осел із великою гідністю підняв одну ногу й зробив півкроку. Потім зупинився. Омарові хотілося плакати:
– Прошу тебе…
Осел пирхнув, але врешті побіг дрібною риссю. Всі інші вершники вже зникли за обрієм. Через кілька миль хлопець і осел почали шукати якесь місце, де можна було б відпочити й сховатися від вітру.
– Вітаю вас! – раптом почули вони спокійний голос, що пролунав із печери в ущелині, де вони зупинилися.
– Хто ти? – запитав занепокоєний Омар.
– А ти хто? – знову пролунав голос.
– Я – один із тих юнаків, які вирішили подолати пустелю.
– Я бачив твоїх товаришів багато годин тому. Вони мчали, як вітер.
– Знаю, але я маю лише осла.
Переможець, немов зрозумівши, про що мова, копнув камінь.
– Пробач мені, – прошепотів Омар, звертаючи до осла, і додав. – Мій осел – дуже вразлива тварина.
– Увійди, сину.
Омар увійшов у печеру й у червоних відблисках багаття побачив худу постать старого пустельника. На голові в нього був каптур, який кидав тінь на обличчя. Блищали лише очі.
– Вони мчали, наче вітер, але не доїдуть. То не коні й не зброя допомагають доїхати. Потрібне щось, що міститься тут! – і старець притулив руку до грудей.
– Що саме? – запитав Омар.
– Підійди ближче. Я дам тобі щось, що допоможе під час цього й усіх інших випробувань, які ще випадуть на твою долю.
Старець вийняв зі шкіряного мішечка три кольорові камінці й поклав їх, одного за одним, у долоню хлопця.
– Жовтий топаз нагадуватиме тобі про віру, бо Господь ніколи не покидає своїх синів… Зелений смарагд – це надія, без якої неможливо жити… А червоний рубін нехай нагадує тобі про любов, найпрекраснішу силу всесвіту. Носи ці камінці завжди зі собою, не загуби жодного, бо тільки завдяки їм дійдеш до мети!
Омар узяв камені й поклав їх у свою торбину. Потім він поділився харчами й теплом зі старим пустельником і через кілька годин продовжив свій шлях.
Пустеля проковтнула його своєю піщаною й кам’янистою пащекою. Переможець рухався щораз повільніше. Омар був зажурений, а його розум огортали темні хмари.
– Може, мене обдурили… За цією пустелею, мабуть, нічого немає. І, напевне, ніколи й не було. Це пастка, щоби вбити нас усіх!
Раптом із його торбини випав топаз. Переможець заричав. Омар нахилився, щоби підняти камінь.
– Ні, ні! Насправді в кінці пустелі є якась мета. Я мушу їхати далі, – подумав, випростовуючись.
Саме в цей момент він побачив багатьох юнаків зі свого племені, які, похнюпившись, йшли, ледве пересуваючи ноги. Поверталися, втративши будь-яку надію на перемогу. Омар міцно стиснув у руці топаз, символ віри, яку щойно віднайшов у своєму серці, й продовжив свій шлях.
Минуло кілька днів. Сонце, вітер, нічний холод безжалісно дошкуляли юнакові та його ослові. Рухатися вперед було чимраз важче. А на горизонті й далі виднілася пласка рівнина. І жодного сліду гір чи оази. А в пляшках уже майже не залишилося води. Омар зустрічав інших юнаків, які поверталися. Вони були такі виснажені, що нагадували привидів. Він теж був дуже втомлений і близький до того, щоб здатися, коли раптом помітив, що із його торбини щось стирчить. То був смарагд. Його зелений блиск додав юнакові сили.
– У мене все вийде, я зможу! Завтра, без сумніву, щось знайду: якусь оазу, криницю чи ще щось. Ця пустеля мусить колись закінчитися!
Отож юнак продовжував свій шлях і врешті помітив кущі. Вони росли навколо ставка. Переможець напружився з останніх сил, щоб дійти до цієї маленької оази. Однак тими місцями проходило дуже багато подорожніх, відтак на дні ставка залишилося зовсім мало води. Омар уже хотів нахилитися й напитися, але помітив великі очі ослика, що з благанням дивився на нього, й згадав про третій камінь, про червоний рубін – символ серця. Зняв з осла сідло, збрую й дозволив йому напитися першому. Коли осел напився, в калюжі залишилося лише трошки води.
Омар клякнув і старанно набрав її в кухоль. Уже підніс його до губ, як раптом із кущів пролунав крик:
– Змилосердьтеся! Допоможіть мені… Дайте трохи води… Помираю!
Юнак продерся крізь кущі й наткнувся на людину, що лежала на землі. У неї були величезні очі й потріскані вуста. Одяг і зброя чоловіка незаперечно свідчили, що він – один із розбійників. Омарові захотілося напитися й швидко покинути оазу, але згадка про рубін затримала його. Він нахилився й підніс кухоль до вуст розбійника.
Чоловік почав жадібно пити, а потім прошепотів:
– Дякую!
Бідному Омарові залишилося лише кілька краплин на дні кухля.
Коли чоловік трохи прийшов до тями, Омар посадив його на осла й продовжив свій шлях. Через кілька годин юнак побачив на горизонті обриси Гір Сонця. Серце Омара забилося швидше. Переможець радісно заричав. Та їхня радість була недовгою. З хмари піску, яку здійняв вітер, з’явився загін озброєних до зубів розбійників і оточив їх.
– Цього разу це вже справді кінець! – подумав Омар, але чоловік, якого він урятував, підняв руку й промовив до своїх товаришів:
– Цей хлопець урятував мені життя!
Замість того, щоб накинутися на Омара, розбійники почали йому дякувати. Дали йому харчів і води й показали найкоротшу дорогу до Гір Сонця.
Ось так Омар став єдиним юнаком, який повернувся додому з червоною квіткою.
– А все це завдяки трьом камінцям, – казав він усім.

Бруно Ферреpо, "Золоті вікна", Свічадо, 2008